Визначення місця проживання дитини: особливості та судова практика

Однією з найбільш важливих категорій сімейних спорів є спір про визначення місця проживання дитини. Незалежно від віку дитини цей спір має безпосереднє значення та вплив на долю самої дитини.

            Згідно зі статтею 1 Конвенції про права дитини, дитиною вважається кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо згідно із законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

            Стаття 6 Сімейного кодексу України визначає правовий статус особи до 18 років як дитини. При цьому малолітніми вважаються особи до 14 років, а неповнолітніми — від 14 до 18 років.

            Згідно зі статтею 160 Сімейного кодексу України (далі — СК) місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

            Відповідно до ч. 4 ст. 157 СК України батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Предметом даного договору є визначення місця проживання та дії з виховання, навчання, догляду за дитиною або поєднаних цих елементів, спрямованих на забезпечення нормального фізичного, духовного й морального розвитку дитини. Договір укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному засвідченню.

            Згідно з чинним законодавством, якщо мати й батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина (яка не досягла 14 років), спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.         

            Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою (Постанова ВС від 03/05/2018 у справі № 607/1091/16-ц).

            У разі звернення до служби у справах дітей, особа повинна подати заяву. До заяви додається копія паспорта, довідка з місця реєстрації (проживання), копія свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу у разі наявності, копія свідоцтва про народження дитини, довідка з місця навчання, виховання дитини, за наявності довідка про сплату аліментів. Якщо батьки проживають в різних регіонах, тоді той із батьків, який подав заяву про визначення місця проживання дитини, звертається до служби у справах дітей за місцем свого проживання для обстеження його житлово-побутових умов та складення відповідного акта. На підставі поданих документів орган опіки і піклування визначає місце проживання дитини, однак таке рішення може бути оскаржене в суді.

            За вирішенням спору щодо місця проживання дитини можна одразу звернутися до суду. Розгляд справи відбувається в загальному порядку на підставі позовної заяви, оформленої відповідно до ЦПК України. Для швидкого і схвального вирішення спору необхідно зібрати усі належні та допустимі докази підтвердження обставин, викладених у позові.

            До участі в даній категорії справ в якості третьої особи в обов’язковому порядку залучаються органи опіки та піклування (служби у справах дітей), які надають свій висновок і можуть підтримати одну зі сторін спору. Незважаючи на те, що висновок органу опіки та піклування не має переваги над іншими доказами, на практиці суди в більшості випадків підтримують викладену у ньому позицію. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

            Варто знати, що звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі ж звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

            Досить тривалий час суди при вирішенні питання щодо визначення місця проживання  дитини віддавали перевагу матері, керуючись при цьому позицією, яка була висловлена у висновках Верховного Суду України (постанова від 14 грудня 2016 року у справі №6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17). Висновки спиралися на принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

            Однак Верховний Суд відійшов від даної практики. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 жовтня 2018 року по справі № 402/428/16-ц зазначила, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, а тому не є нормативним документом обов’язкового характеру в правовій системі України. При цьому було звернуто увагу на положення статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року і є обов’язковою для виконання на території України. В даній Конвенції першочерговим принципом є якнайкраще забезпечення інтересів дитини.

            Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, які мають істотне значення.

            Відповідно до позиції, викладеної в Постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 (провадження № 61-18882св19), при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. У першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім, якщо це не порушуватиме права та інтереси дитини, підлягають врахуванню інтереси батьків.

           Впродовж останніх років Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що дитина має бути заслухана, а її думка врахована судом.

            З огляду на вік дитини при її опитуванні ВС у Постанові від 25 березня 2019 року у справі № 165/2240/16-ц (провадження № 61-29942св18) зауважив, що при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, котрі її стосуються, причому поглядам дитини надається належна увага згідно з її віком і зрілістю.

            У Постанові ВС від 28 жовтня 2020 року у справі № 241/47/19 (провадження № 61-5726св20) зауважено, що з досягненням віку десяти років у дитини з’являється право не лише бути вислуханою і почутою, а й брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема й у визначенні місця проживання.

            При цьому непоодинокими є випадки, коли дитина тривалий час проживала з одним із батьків, а тому її думка може бути спотворена, мати ознаки навіювання одним із батьків, внаслідок чого не може прийматися судом як абсолютна.

            Так, у Постанові ВС від 9 листопада 2020 року у справі № 487/7241/18 (провадження № 61-22623св19) зауважено, що визначаючи місце проживання дитини, суд може врахувати її думку щодо проживання з одним із батьків, проте згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо вона не буде відповідати і сприяти захисту прав та інтересів дитини.

            У Постанові ВС від 18 грудня 2019 року у справі № 523/13088/17 (провадження № 61-45478св18) зауважено, що одне лише бажання дитини проживати з батьком не може бути безумовною підставою для зміни її місця проживання.

            Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

            Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.

            Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.